Народилася 1 серпня в Харкові. Батько — радянський поет єврейського походження родом з Волині Перец Маркіш, який писав мовою їдиш; мати — мовознавиця й перекладачка Зінаїда Йоффе. Батьки розлучилися ще до народження Ольги, проте зберегли добрі стосунки. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х Зінаїда одружується з українським перекладачем і літератором Борисом Ткаченком.
1930-тіНа початку 1930-х років мати змушена відвезти Ольгу та її старшу сестру Майю до своїх батьків у село Гуляйполе (нині місто в Запорізькій області).
Після повернення столиці до Києва родина переїздить туди й оселяється у двокімнатній квартирі у флігелі будинку на розі вулиць Хрещатик та Інститутської. Як у Харкові, так і в Києві вони спілкуються та співпрацюють із колегами по цеху — літераторами старшого покоління, молодими письменниками, мовознавцями. Майже все це дружнє коло потрапляє під жорстоку хвилю репресій 1930-х років, і сьогодні ми знаємо їх як діячів Розстріляного відродження.
1937–1938Вітчима Ольги, Бориса Ткаченка, заарештовують за звинуваченням у створенні «фашистської терористичної буржуазно-націоналістичної організації» і за два місяці розстрілюють за вироком «трійки». У 1954 році справу переглянуть, Бориса Ткаченка реабілітують за відсутністю складу злочину. На його захист свідчитимуть письменник Володимир Владко, літературознавець Олександр Білецький, мовознавці Леонід Булаховський і Микола Наконечний.
Дізнавшись про арешт Бориса Ткаченка, Перец Маркіш і його дружина Естер забирають Ольгу до Москви, де вона живе з ними наступні десять років. 1 січня 1938 року Зінаїду Йоффе, заарештовують як «члена сім’ї зрадника Батьківщини» й засуджують до п’яти років виправно-трудових таборів, але це покарання зрештою перетвориться на десятирічне заслання. Старшу сестру Ольги відправляють до спеціального закладу для дітей «ворогів народу».
Попри недитячі випробування, що випадають на долю Ольги, ці роки відіграють особливу роль у формуванні її світогляду. «Ми виросли в обстановці літературно-поетичних інтересів, всі літературні новинки ставали нашим надбанням — будинок був сповнений книгами», — згадуватиме вона згодом1. Помешкання Переца Маркіша відвідують діячі театру й культури, прозаїки й поети — як початківці, так і відомі майстри слова, перекладачі й журналісти, що безумовно впливає на становлення особистості Ольги.
1940-віІз початком Другої світової війни родина евакуйовується до Середньої Азії. Сам Перец Маркіш спочатку вступає до народного ополчення, бере участь у ритті оборонних траншей. Звідти його призивають на службу воєнним кореспондентом Північного флоту у званні капітана ІІ рангу. У 1942 році він долучається до Єврейського антифашистського комітету.
Наприкінці 1940-х років, після вбивства Соломона Міхоелса та з початком нової хвилі антиєврейської політики Кремля, Маркіші, усвідомлюючи наближення небезпеки, відправляють Ольгу до Харкова, де вона вступає до Харківського державного художнього училища.
1949Після року навчання в Харкові Ольга вступає до Київського державного художнього інституту. В цей час її мати звільнюють із таборів і вона повертається в Україну — але напівлегально: оселяється не в Києві, куди їй буде заборонено в’їзд до 1954 року, а на письменницьких дачах в Ірпені.
Після остаточного розгрому Єврейського антифашистського комітету, на тлі розгорнутої в СРСР «боротьби з безрідними космополітами» (евфемістична назва державної антиєврейської кампанії) 27 січня 1949 року Переца Маркіша заарештовують. Йому, як і більшості єврейських діячів культури й науки того часу, інкримінують цілий комплекс «злочинів»: буржуазний націоналізм, шпигунство на користь ворогів СРСР під прикриттям діяльності Єврейського антифашистського комітету, а також участь у так званій Кримській справі.
1952–195312 серпня після закритого судового процесу Переца Маркіша разом із дванадцятьма іншими членами Єврейського антифашистського комітету розстрілюють. Ця дата увійде в історію як «Ніч страчених поетів». Трагедія докорінно змінює долю всієї родини. В одну мить Ольга втрачає право на вільне життя. Її заарештовують просто під час занять у майстерні художнього інституту й етапують до Східного Сибіру, в село Долгій Мост.
Знайомиться з Кирилом Гвоздиком — художником, який дивом уцілів під час винищення учнів і соратників М. Бойчука й був душею українського осередку засланців.
Улітку після смерті Сталіна до Ольги приїжджають її мати й наречений — однокурсник Микола Рапай. Молоді беруть шлюб, після чого Микола із Зінаїдою Йоффе повертаються до Києва.
1954–1955Отримує дозвіл на переїзд під конвоєм до засланих мачухи й братів у Кизил-Орду. Тимчасово працює прибиральницею в лепрозорії.
10 квітня 1954 року народжує доньку Катерину. Попри складну систему дозволів, Миколі Рапаю вдається домогтися поїздки до родини.
Восени 1954 року Військова колегія Верховного Суду СРСР знімає з Ольги судимість. Повернувшись із заслання, через заборону проживати у столичних та обласних центрах Ольга спершу живе у свекрухи в селі Новоукраїнка на Кубані. Згодом отримує паспорт і повертається до Києва, де поновлює навчання в художньому інституті. Ректор Сергій Григор’єв, знаючи історію Ольги й Миколи, допомагає талановитим студентам: свого часу він прийняв їх до інституту, згодом підтримав рішення Миколи їхати до нареченої у заслання, а тепер поновлює обох у лавах студентів.
Про тогочасну атмосферу в стінах вишу Ольга згодом згадуватиме: «У нас були викладачі, були майстерні, стояла натура — все, як годиться… Якраз був директор Григор’єв Сергій Олексійович, вельми серйозна людина у живописі — передвижник, натураліст, побутовист. І ця ідея побутовизму всі факультети вбивала. Мене винесло звідти. Загалом, справжнє навчання почалося після інституту»2.
1956–1959Закінчує Київський державний художній інститут (1956). Викладачі: Макс Гельман, Михайло Лисенко. Після захисту дипломної роботи Ольгу одразу запрошують працювати на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Цей доленосний крок не лише на одинадцять років пов’язує її професійне життя із заводом, а й визначає провідний напрям усієї подальшої творчості — керамічну пластику. За роки роботи на підприємстві вона створить близько сімдесяти творів, позначених високою майстерністю, оригінальністю образного мислення та виразним авторським стилем.
Не маючи власного житла, Ольга й Микола тимчасово мешкають у квартирі Алли Горської та Віктора Зарецького, а невдовзі родина оселяється в домі Георгія Якутовича, який разом із дружиною та сином живе на вул. Кудрявській. Ці роки, сповнені атмосферою взаємної підтримки, спільних інтересів і тісної дружби, стають для Ольги чи не найщасливішими у житті.
1960Стає членкинею Спілки художників СРСР.
На початку 1960-х родина отримує від Київського експериментального кераміко-художнього заводу кімнату в комунальній квартирі.
1964Звертається до теми цирку, що стає однією з провідних у її творчості. На думку Р. Даскалової, саме у серії фарфорової малої пластики «Цирк» Ользі на той час «пощастило досягти найбільш повного синтезу пластичних і кольорових якостей фарфорової скульптури»3.
Не менш відомими є статуетки із серій «Пляж» і «Джаз», які випускаються заводами у Києві, Полонному та Коростені.
1965Уперше разом з іншими українськими скульпторами бере участь у міжнародному симпозіумі скульпторів-керамістів, що періодично проходить у Домі творчості Спілки художників у Дзінтарі (Латвія).
1967Звільняється з Київського експериментального кераміко-художнього заводу й розпочинає свою тридцятирічну співпрацю з Художнім фондом УРСР. Створює низку монументально-декоративних керамічних творів, що прикрашають інтер’єри та екстер’єри кафе, ресторанів, шкіл та інших громадських будівель у різних містах України. Серед іншого виконує низку керамічних інтер’єрних та екстер’єрних оздоблень новобудов архітектора М. Будиловського. На жаль, значна частина цих робіт не збереглася — залишилися тільки слайди й фотографії.
Серед перших монументальних творів — поліхромні композиції-рельєфи на Будинку торгівлі у Києві (не збереглися).
1968У виставковому залі Спілки художників на вул. Червоноармійській (нині Велика Васильківська) проходить перша виставка керамічних і фарфорових творів Ольги Рапай-Маркіш, експонованих спільно з графічними роботами Олександра Губарєва. У захопленому відгуку в газеті «Літературна Україна» Юрій Щербак називає цю подію «чи не найкращою з-посеред багатьох виставок останнього десятиліття»4.
1970-тіВиконує керамічні рельєфи для оформлення кафе в м. Охтирка на Сумщині (1970, не збереглися).
Разом із Борисом Довганем працює над великими керамічними панно «Київ молодий» і «Київ древній» для ресторану готелю «Славутич», а також виконує декоративні світильники та вази (1973; арх. В. Ладний, Г. Кульчицький; не збереглися). Створює керамічний модульний об’єкт із рельєфами для санаторію «Лісова поляна» в Пущі-Водиці (1973; арх. майстерня М. Сиркіна, арх. В. Прач; нині однойменний Центр психічного здоров’я та реабілітації ветеранів); скульптури, рельєфи й розписи для ресторану «Краків» у Києві (1974, не збереглися).
Завершує роботу над оформленням торгівельного центру на Брест-Литовському (нині Берестейському) проспекті, № 5–27 (арх. М. Будиловський), яка тривала з 1968 по 1973 рік. Поліхромні керамічні рельєфи прикрашали зокрема приміщення молочної кухні, театральної каси, пункту прокату, магазину кулінарії (не збереглися).
У 1973 році завершується подружнє життя Ольги з Миколою, проте пара збереже дружні стосунки й надалі.
У 1974 році отримує дві суміжні майстерні на вул. Перспективній від Спілки художників (одним із приміщень поступився Микола Рапай).
1977–1982Виконує рельєфи в акторському холі Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві (1977); працює над оформленням інтер’єрів Державної республіканської бібліотеки для дітей у Києві (1979; арх. М. Будиловський; нині Національна бібліотека України для дітей), зокрема створює серію рельєфів, об’єднаних назвою «Першодрукарі», об’ємно-просторову композицію «Музичне дерево», панно «Казки народів світу» (частина творів не збереглася); виконує декоративну поліхромну керамічну скульптуру, малу пластику, рельєфи та світильники для кафе конференц-холу Інституту фізіології ім. О. Богомольця НАН України у Києві (1980); працює над керамічними рельєфами, панно, фризом і вазами для двох ресторанних зал, вестибюлю та інших інтер’єрів готелю «Братислава» у Києві (1981; арх. В. Ладний, Г. Кульчицький; твори зі стін готелю демонтовано, проте частина оформлення збереглася); створює просторову композицію «Рослина», рельєфи, вази та світильники для вестибюлю Інституту ботаніки імені Миколи Холодного в Києві (1982).
1985–1987Працює над масштабним монументальним ансамблем керамічних панно «Я люблю тебе, Україно!» площею понад 300 м2 на фасаді Будинку національних творчих колективів України в Києві. Твір, у якому особливо відчутний вплив українського народного мистецтва, внесено до переліку об’єктів культурної спадщини міста Києва (2026).
2009Через важку хворобу, що потребує належного лікування, емігрує до Ізраїлю.
20121 лютого Ольга Рапай-Маркіш помирає у м. Петах-Тіква (Ізраїль).
1 Спогади Ольги Рапай / записала І. Лісніченко // События и люди. 29 грудня 2008 — 5 січня 2009.
2 З відеоінтерв’ю Романа і Анни Ленчовських. Київ, 1998.
3 Ольга Рапай. Скульптура / авт. ст. Р. Даскалова; Спілка художників Української РСР. Київ, 1968. С. 4.
4 Щербак Ю. Од кореня народного мистецтва // Літературна Україна. 1969.
