Народився 21 вересня у селі Шнирів (нині Львівська область, Бродівський район) у селянській родині.
Не маючи ще й року від народження, втрачає матір, хлопчика виховують батько й дідусь. Євген ріс серед природи Бродівщини, перейняв любов діда до коней, читав багато книжок. У селі активно діє Народний дім, створений за сприяння Товариства «Просвіта»: тут функціонують читальня, мандоліновий оркестр і аматорський театр, де батько Євгена грає у самодіяльних виставах. Ховаючись на піддашші й спостерігаючи за театральними дивами хлопчик дістає свій перший сценічний досвід.
Змалку виявляє художнє обдарування, яке батько й дід заохочують, купуючи олівці, папір, недорогі фарби. Найбільше любить малювати коней. У 1937 році розпочинає навчання у школі.
1940-віДруга світова війна перекреслює усі починання: роки боротьби за існування та страшні картини вихору смерті назавжди увійдуть до свідомості художника. Після війни у село приходить радянська влада, а з нею нові порядки, колективізація та масові арешти. Страшна доля спіткала й родину Лисиків: дядько Іван не повертається з таборів, а троє його дітей проходять усі кола пекла. Перебування у селі стає чимдалі небезпечнішим. Прагнучи дати освіту своєму обдарованому синові, а заодно «загубитися» у місті, батько їде з Євгеном до Львова. Без базової професійної підготовки вступ до художнього училища неможливий, тому у 1947 році Євген вступає до Львівського училища альфрейних робіт, де опановує професію, а також відкриває для себе історію світового мистецтва.
1950-тіПісля закінчення училища (1949) матеріальні негаразди змушують Євгена піти до армії. Під час служби на Далекому Сході (1950–1953) створює в армійському клубі свої перші декорації до аматорських солдатських вистав.
Після демобілізації певний час працює на заводі «Львівсільмаш», доки йому на очі не потрапляє оголошення про пошук виконавця у декораційний цех Львівського державного театру опери та балету ім. І. Франка, головним художником якого був тоді знаменитий Федір Нірод. Так Євген Лисик потрапляє на легендарну «малярку». Лояльне ставлення керівництва до талановитого юнака дало змогу працювати й під час навчання в інституті, що стає доречною матеріальною підтримкою.
У 1955 році вступає до Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова на відділення графіки, яке за рік несподівано закривають, але Євгенові вдається перевестися на кафедру монументального живопису до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (спершу як кандидату, а за півроку на загальних правах — за успіхи у навчанні). Тут викладають Роман Сельський, який вирізняється європейською освіченістю, глибокими знаннями з теорії композиції та колористики, та харизматичний Іван Скобало. Більшість же викладачів інституту безнадійно застрягли у школі передвижників.
Молодий Лисик шукає власний шлях у мистецтві, відчуває відразу до як безтямного копіювання, так і до безпроблемного декоративізму. Він захоплюється рисунками студента старшого курсу Ельдара Ефендієва, які вирізняються конструктивним розумінням анатомії людського тіла, його архітектурної пластики. З майстрів минулих епох особливо шанує Мікеланджело: глибину образів і досконале відчуття людського тіла. Цікавиться творчістю мексиканських монументалістів, передусім Сікейроса, живопис котрого немов руйнує площину стіни, створюючи пролом до іншої реальності. Захоплення творчістю Пікассо почалося з вирізок журнальних ілюстрацій (за залізною завісою модерне мистецтво у статтях не лише критикували, але й унаочнювали репродукціями).
1960-тіПошуки нової пластичної виразності спричиняють нерозуміння з боку керівництва інституту, і 1960-го року Лисика відраховують за стандартним звинуваченням у формалізмі. Прагнучи продовжувати мистецьку освіту, він намагається вступити до Московського державного академічного художнього інституту ім. В. І. Сурикова. У Москві львівському студентові пропонують навчання з другого курсу, і це діє як каталізатор для Львова: Лисика поновлюють в інституті.
У 1961 році захищає диплом і продовжує роботу в оперному театрі — вже як художник-постановник. За рік представляє першу самостійну роботу, вирішену у стилі конструктивного мінімалізму, — сценографію трьох балетів, об’єднаних в одній виставі: «Слава космонавтам» Ю. Бірюкова, «Поема про негра» Дж. Гершвіна, «Болеро» М. Равеля. Спектакль пройшов з великим успіхом.
Постановку балету А. Хачатуряна «Спартак» 1965 року можна назвати творчим маніфестом художника у театральному мистецтві. Декорації тут стають повноправними учасниками музичного й пластичного дійства, а часом і потужнім ядром його емоційного і філософського змісту.
Список постановок стрімко росте: балетна трилогія «Досвітні вогні» на музику В. Кирейка, Л. Дичко та М. Скорика (1967), «Легенда про любов» А. Мелікова (1967), «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва (1968), «Пікова дама» П. Чайковського (1969), «Камінний господар» В. Губаренка (1969), «Есмеральда» Ц. Пуні (1970), «Борис Годунов» М. Мусорського (1971).
У 1967 році обіймає посаду головного художника Львівського оперного театру.
1970-тіДо художника приходять справжні слава й визнання, його запрошують для співпраці до театрів Києва, Свердловська, Челябінська, Мінська, Ленінграда. Декілька постановок вдається реалізувати за кордоном, зокрема балети «Легенда про кохання» (Югославія, Туреччина) та «Кармен-сюїта» (Польща).
На виставах, оформлених Лисиком, глядач немов переноситься до іншої реальності. Величезні, подібні на фрески, панно та складна світлова партитура складають єдине ціле з музикою й усім театральним дійством: готичний собор, що піднімається до небес, мов величезне дерево («Есмеральда»), апокаліптичні картини людських страждань у трьох колах пекла та сріблясто-блакитна скорботна «космічна» Божа Матір («Створення світу») та інші величні образи.
За сценографію опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського нагороджується Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1971). 1975 року здобуває звання Народного художника УРСР.
Життя деяких декорацій, на жаль виявилося коротким: у 1978 році заборонено київську прем’єру фольк-опери Є. Станковича «Коли цвіте папороть»: яскраво виголошена національна тема налякала київських партійних функціонерів. Роком раніше, після блискучої прем’єри припинив своє існування на ленінградській сцені балет «Тіль Уленшпігель» Є. Глєбова. Київські декорації згнили на вулиці, у Ленінграді сотні квадратних метрів живопису, ймовірніше за все, було просто знищено.
1978–1980У 1978 році Львівська опера зачиняється капітальний ремонт, вистави адаптуються трупою під значно менше приміщення Державного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької, що для Є. Лисика означає творчий простій. Але саме тоді художникові надходить запрошення на посаду головного художника Державного академічного Великого театру опери і балету Білоруської РСР. Удвічі більша за львівську сцена відкривала нові можливості для невтримного таланту творця, тож Лисик приймає пропозицію, заразом плекаючи мрію реалізувати у великому місті задум справжнього настінного розпису. З його декораціями у Мінську постають сучасні вистави: балети «Тіль Уленшпігель» Є. Глебова, «Створення світу» А. Петрова, «Спартак» А. Хачатуряна, «Лускунчик» П. Чайковського, а також опера «Джордано Бруно» С. Кортеса.
У 1980 році приходить звістка про смерть батька Євгена Лисика, і художник повертається до Львова.
1980-тіУ 1982 році знов стає до роботи у щойно відкритому після ремонту Львівському оперному театрі. Перша після трирічної перерви вистава — балет «Медея» Р. Габічвадзе, поставлений у співпраці з виданим білоруським балетмейстером С. Дречіним, — піднімає творчість митця на новий рівень. В образах 1980-х років втілився весь досвід і глибина світогляду майстра. Поряд із новими постановками (опера «Війна і мир» і балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, балети «Лебедине озеро» та «Лускунчик» П. Чайковського), в іншому «звучанні» після капітальної реконструкції постають декорації балетів «Створення світу» А. Петрова та «Есмеральда» Ц. Пуні. А в останній сценографічній версії балету «Спартак» (1987) — вистави, з якої почався творчий злет Лисика, — немовби втілилося його життєве кредо: стремління до духовної свободи як вищої мети, як сенсу буття.
В останні роки життя художника переймає бажання полишити роботу у театрі, аби мати можливість втілити свої задуми у більш тривких матеріалах. Викладає на новоствореному факультеті монументального живопису Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, на запрошення ректора Е. Миська. У1989 році подорожує Іспанією, де нарешті бачить наживо твори своїх улюблених майстрів — Веласкеса, Гойї, Ель Греко, Пікассо.
1990У складі делегації театральних діячів відвідує США, де читає авторські лекції зі сценографії студентам профільних факультетів.
27 липня у Львові відбувається остання прем’єра Євгена Лисика — опера «Отелло» Дж. Верді. Сценографія спектаклю ніби сповнена передчуттям неминучого: безлюдні простори, жорстка архітектура, моторошно розверсті небеса…
19914 травня Євген Лисик помирає у Львові. Похований на полі № 67 Личаківського цвинтаря.
Мистецький спадок майстра не обмежується лише сценографією: значний пласт його творчості складає рисована графіка та живопис. Свої позатеатральні напрацювання художник не оприлюднював — це були суто особистісні рефлексії. Проте надзвичайна художня якість робіт, розмаїття тем, сюжетів, мотивів, портретів — визначають цю сферу його діяльності не як вторинну, а як самобутню, самодостатню, рівноцінну публічній творчості митця.
