Народилася 18 вересня в Ялті. Батько, Олександр Горський, був одним із організаторів радянського кіновиробництва, близько року обіймав посаду директора Ялтинської кінофабрики, згодом очолив кіностудію «Ленфільм». Мати, Олена Безсмертна, працювала вихователькою в ялтинських дитячих санаторіях, згодом художником-костюмером у Ленінграді.
1941–1943Життя привілейованої родини в місті з міцними культурними традиціями порушила війна. Після двох років блокади, Аллу з матір’ю евакуюють до Алма-Ати, де на той час уже працював Олександр Горський. Наприкінці 1943 року він отримує пропозицію очолити Київську кіностудію художніх фільмів (нині Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка), і родина переїздить до щойно звільненого Києва.
1946–1948Навчається у Київській художній середній школі ім. Т. Шевченка, яку закінчує із золотою медаллю. Серед викладачів з фаху — Володимир Бондаренко, колишній учень Федора Кричевського. Саме він сприяв пробудженню національної самосвідомості у своїх учнях, посіявши в них «перші зерна самоповаги» (Галина Зубченко).
1948–1954Навчається у Київському державному художньому інституті, зокрема в майстерні Сергія Григор’єва. Дипломна робота — полотно «Санітарна комісія», створене в традиціях радянської реалістичної школи. У 1954-му робота експонується на ІІІ Всесоюзній виставці дипломних робіт студентів художніх вузів СРСР, а наступного року репродукується на листівках, що видаються масовим накладом.
1952 року бере шлюб зі студентом Київського державного художнього інституту Віктором Зарецьким, який невдовзі стане знаним українським художником.
Друга половина 1950-хПісля закінчення інституту бере активну участь у художньому житті країни: експонує твори на виставках (тільки у 1957-му — на трьох, зокрема на Міжнародній виставці образотворчого і прикладного мистецтва в рамках VІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві); виконує замовлення Міністерства культури УРСР (у 1957 році — картина «Мій Донбас», у 1959-му — груповий портрет бригади комуністичної праці П. Польщикова).
Разом із чоловіком довгий час живе й працює на Донбасі, створюючи низку станкових і монументальних творів на робітничу тему.
1959Вступає до Спілки художників УРСР.
1960Пише «Автопортрет із сином» (зберігається в Національному художньому музеї України), де крізь реалістичну манеру, властиву творам попередніх років, пробиваються паростки нового, декоративного стилю.
1960–1961Працює в селі Горностайпіль Чорнобильського (нині Іванківського) району Київської області. На думку сина художниці Олексія Зарецького, саме тоді вона «цілком віднайшла свою художню мову — не тільки мистецьку, але й життєву емоційну складову»1. Цю тезу впевнено потверджують роботи «Портрет колгоспниці», «Гуси», «Прип’ять. Пором» (усі 1961).
Сміливі видовжені композиції, монументальні, площинно вирішені форми, дзвінкий колорит (художниця чи не вперше застосовує темперний живопис, що надалі стане її улюбленим) свідчать про народження в українському мистецтві нового явища, яке суперечить офіційним соцреалістичним канонам.
1960–1964Разом із Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою й іншими представниками нової української інтелігенції (з художників назвімо Віктора Зарецького, Опанаса Заливаху, Галину Севрук, Людмилу Семикіну) стає організатором і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник». Створює портрети більшості своїх друзів-однодумців (у техніках темпери, гуаші, лінориту). Звертається й до образів великих попередників, зокрема Анатоля Петрицького, творчість якого на той час була особливо співзвучною стилістичним пошукам самої художниці.
1961–1963У рамках діяльності експериментальної театральної студії, заснованої Лесем Танюком при Клубі творчої молоді, виконує проєкти декорацій та ескізи костюмів до вистав «Матінка Кураж та її діти» за п’єсою Бертольта Брехта, «Ніж у сонці» за поезією Івана Драча, «Патетична соната» за п’єсою Миколи Куліша. Також працює над оформленням вистав «Правда і кривда» за романом Михайла Стельмаха й «Отак загинув гуска» за п’єсою Миколи Куліша, які готувалися до постановок у державних театрах. Обидва спектаклі було заборонено, причому останній зняли з показу напередодні прем’єри.
1962Пише картини «Хліб» і «Абетка», в яких формальні знахідки попередніх творів поєднуються з виразними етнічними мотивами.
1963Разом із чоловіком мандрує Середньою Азією, відвідуючи Самарканд, Бухару, Ургенч. Результатом стають численні зарисовки олівцем, аквареллю й темперою.
1964Разом із Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко виконує ескізи й попередній варіант вітража «Шевченко. Мати» для фоє червоного корпусу Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Адміністрація закладу, за мовчазної згоди партійного керівництва, знищує «ідеологічно ворожий» вітраж одразу після його монтажу. Пошуки правди й спроби відстояти свої права призводять лише до того, що Горську й Семикіну виключають зі Спілки художників.
1965Після хвилі арештів друзів і однодумців (Опанаса Заливахи, Богдана й Михайла Горинів, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза) Горська активно включається у правозахисний рух, — не тільки підтримуючи, але й нерідко ініціюючи його рішення.
Спілка художників УРСР поновлює членство Горської.
Разом із Григорієм Синицею, Галиною Зубченко (за участі Івана Кулика та Олександра Коровая) виконує для експериментальної школи № 5 у Донецьку вісім мозаїчних панно: «Життя», «Вогонь», «Космос», «Повітря», «Земля», «Сонце», «Надра», «Вода». Роком пізніше на фасаді з'явилося також панно «Прометеї».
Друга половина 1960-хУ складі творчих груп, до яких також входили Григорій Синиця, Галина Зубченко, Віктор Зарецький, Борис Плаксій і деякі інші автори, бере участь у створенні низки монументальних робіт. 1967 року з’являються мозаїчні панно «Дерево життя» й «Боривітер» (Маріуполь, ресторан «Україна»), «Вітер» (Київ, ресторан «Вітряк») і розписи для київських ресторанів «Вітряк» і «Полтава».
1968Разом із В. Зарецьким, Б. Плаксієм, О. Смирновим, В. Смирновим і А. Лимарєвим, який долучився до групи згодом, розпочинає роботу над мозаїчним панно «Прапор перемоги» для музею «Молода гвардія» у Краснодоні (нині Сорокине). Леся Смирна відзначає головні особливості цієї етапної в історії сучасного українського монументального мистецтва роботи (всі вони пов’язані з трактуванням кольору): підвищена контрастність, екстатична напруга, домінування чистих локальних кольорів.
Цього ж року Горську вдруге виключають зі Спілки художників. Причиною стала її правозахисна діяльність, зокрема підтримка листа-протесту 139 діячів науки й культури проти незаконних арештів і закритих судів над дисидентами.
1970Останньою монументальною роботою Алли Горської стає невелика мозаїка «Птах», виконана у співпраці з Віктором Зарецьким на фронтоні ресторану «Супій» у селі Гельмязів Черкаської області.
28 листопада трагічно гине у Василькові за нез’ясованих обставин.
1 Алла Горська: альбом / Аукціонний дім «Дукат». Київ: Вістка, 2017. 136 с.
