Народився 15 лютого в селі Знаменівка на Дніпропетровщині. Художник згадуватиме побачене й пережите у дитячі роки: «Я народився й виріс у степах, усіяних курганами — високими могилами, на яких уже не було скульптур. Вони зібралися в музеї Яворницького. Малював, фотографував, марив ними, а вже оце зараз думаю, що тоді я їх зустрів як щось найрідніше й найцінніше. Цілісність скульптури давнього степу, насамперед, мене вражала. Розуміння, Мати, Батько, Рід, Громада. Минуле, Майбутнє, Сучасне, Земля, Небо, Життя, Дії. Усе це сокрите в тих давніх статуях»1.
Дитинство художника припало на важкі воєнні та повоєнні роки. У пам’яті залишилися спогади про голод: щоб вижити, батько ділив хліб між усіма на маленькі, як сірникові коробки, шматочки.
1953Після закінчення школи їде до Калінінграду, де у драматичному театрі працює художником його брат Антон. Допомагаючи братові, Микола здобуває перший мистецький досвід.
1956–1961Навчається у Дніпропетровському державному художньому училищі. Пізніше він розповідатиме: «…Я багато малював із натури людей, пейзажів. Опинявся в ситуаціях дуже подібних до ситуацій імпресіоністів, а також вивчав за книжковими репродукціями французьких художників»2. Схильність до формальних пошуків, що виявилася у художника вже тоді, нерідко призводила до конфліктів між учнем і викладачами, а головне — визначила ключову «дійову особу» його дипломної роботи — колір.
1960Одружується зі своєю одногрупницею Ніною Денисовою.
1961Вступає до Київського державного художнього інституту, однак за рік перериває навчання і повертається у Дніпропетровськ до дружини і новонародженої доньки.
1963–1967Завершує навчання у Київському державному художньому інституті. У ці роки остаточно формується громадянська й творча позиція художника, у значній мірі зумовлена діяльністю Клубу творчої молоді «Сучасник» і пов’язаного з ним кола української інтелігенції. Згадуючи тих, хто справив на нього найбільший вплив, Малишко серед перших називає Леся Танюка, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Валентина Задорожного, Івана Світличного, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Василя Стуса. З друзями-однодумцями, серед яких Петро Кот, Федір Тетянич, Віктор Григоров, Борис Плаксій, організовує групу самоосвіти, влаштовує виставки-обговорення у помешканні, яке винаймає неподалік від інституту, самого ж Миколу обирають головою новоствореного Науково-творчого студентського товариства.
1966Отримує замовлення на виконання рельєфів для одного із закладів громадського харчування на території Південного машинобудівного заводу у Дніпропетровську.
1967–1972Після закінчення інституту короткий час працює у Маріуполі. Цього ж року отримує квартиру у Дніпропетровську, влаштовується на роботу в архітектурно-художню майстерню при Дніпропетровському міськвиконкомі, розробляє проекти парків (зокрема парку імені Чкалова). Виконує монументальні твори у Павлограді, Орджонікідзе (нині Покров) та Дніпропетровську (нині Дніпро) на замовлення художньо-виробничого комбінату, підпорядкованого Художньому фонду УРСР.
Паралельно працює над композиціями «для себе», — зі слів самого автора, «радше як навчальними, а не як мистецькими»: різьбить по дереву, працює з металом, вирішуючи все нові творчі завдання; не полишає і малярства.
Важливою подією в житті Малишка стало знайомство з художницею-бойчукісткою Марією Котляревською, спілкування з якою значною мірою компенсувало йому гостру нестачу мистецького середовища.
1972Разом з родиною переїздить до Фастова. Влаштовується на Київський комбінат монументально-декоративного мистецтва, на замовлення якого створює низку монументальних робіт, серед яких горельєф «Троянда» у дворі столичного готелю «Київ».
1973Разом з Ніною Денисовою та подружжям Григорових їде до Кривого рогу на так званий підземний пленер. Під час творчої подорожі художники спускаються у залізорудну шахту, відвідують будівництво доменної печі.
1974Виконує дерев’яний рельєф «Солом’яний бичок» для Хмельницької обласної бібліотеки для дітей.
1975Отримує земельну ділянку у селі Малютянка поблизу Броварів, де згодом починає зводити будинок за власним проектом.
1976Стає членом монументально-декоративної секції Спілки художників УРСР.
1978–1982Працює над реалізацією масштабного монументального задуму — оформлення фасаду механіко-математичного корпусу Київського державного університету. Автор обирає дуже трудомістку техніку різьблення по каменю, але незважаючи на складність поставленого завдання, а також суперечливу, подекуди навіть ворожу реакцію спілчанських чиновників і деяких художників, 1982 року роботу було завершено.
1983Підтримавши ініціативу дружини та невеликого гурту селян-однодумців з Малютянки, власноруч відбудовує у селі постраждалий унаслідок пожежі будинок-майстерню Миколи Пимоненка.
Спільно з Олександром Фисуном, Олександром Гащуком та Петром Малишком, виготовляє і встановлює кам’яний хрест на могилі художника Миколи Польового, який трагічно загинув під час створення монументальної роботи у Києві. Цю традицію згодом буде продовжено хрестами пам’яті Валентина Задорожного, Віктора Григорова, Василя Стуса, Олекси Тихого, Оксани Мешко, Юрія Литвина, Івана Світличного, Надії Світличної, Віктора Китастого, Івана Гончара та ін.
1986Виконує дерев’яні рельєфи та розписи для швацької фабрики у Броварах
1987Бере участь у одній з перших в Україні незалежних виставкових ініціатив творчого об’єднання художників-монументалістів «Погляд» у стінах Київського політехнічного інституту, де виставляє скульптури, створені в останні роки.
1987–1990Разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою та Петром Малишком відновлює будинок на Андріївському узвозі, у якому всі четверо влаштовують майстерні, що проіснували до 2007 року.
1990-тіЗа нових суспільно-політичних умов активізується художнє життя в Україні. Твори Малишка експонуються на персональних виставках у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (1992), Хмельницькому музеї сучасного українського мистецтва (1993), галереї Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995), Вінницькому обласному художньому музеї (1997), центрі сучасного мистецтва «Совіарт» у Києві (1999).
1992Разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою, Петром Малишком, Олександром Мельником, Володимиром Федьком і Василем Химочкою засновує Братство прп. Аліпія. Наступного року в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині НХМУ) проходить перша виставка братства, присвячена пам’яті засновника школи новітнього українського монументального живопису Михайла Бойчука та його учням, під назвою «Біля яблуні».
1998–2001Разом з іншими художниками працює над розписами відновленого собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві.
2005Бере участь у виставці «Українське дерево» в Українському домі у Києві, де його скульптури вперше демонструються у широкому контексті української дерев’яної пластики від доби бароко до сьогодення
2010-тіАктивно співпрацює з київським арт-центром «Я Галерея». Нові твори художника демонструються на багатьох персональних і групових виставках у Києві, Дніпропетровську та Львові (загалом близько 15 проектів).
2012Отримує премію «Arsenale Awards» у рамках Першої Київської бієнале сучасного мистецтва «Arsenale 2012».
2017Стає лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Нині Микола Малишко живе у Малютянці, продовжує активно працювати, експонує твори на виставках.
1 Микола Малишко. Лінія. Київ: Видавництво Артбук, 2018. С. 54.
2 Микола Малишко. Лінія. Київ: Видавництво Артбук, 2018. С. 56.
