Народився 6 жовтня на хуторі Пасіка Грубешівського повіту Люблінського воєводства у Польщі. Батьки, Яким Грицюк і Катерина Гапон — потомственні українці родом з-під Луцька. Родина жила бідно, вела традиційний селянський триб життя.
1937Грицюки виїздять до Аргентини і оселяються у передмісті Буенос-Айреса, в будинку, придбаному на привезені з собою гроші. Батько працює сторожем на ткацькій фабриці, у вільний від роботи час виготовляє полотно на ткацькому верстаті вдома, у чому йому допомагають дружина й діти (крім Михайла, ще один син і дві доньки).
1941Михайло змушений почати працювати на картонажній фабриці, водночас відвідуючи іспанську школу.
1946Вступає до льотного училища, але через брак здоров’я полишає навчання і влаштовується на паперову фабрику. Починає відвідувати малярське відділення вечірньої художньої школи (на останньому курсі переводиться на скульптурне відділення).
Кінець 1940-хЧасто відвідує майстерню видатного скульптора Степана Ерьзі, який на той час живе й працює в Буенос-Айресі, вивчає й аналізує його твори.
1949На тлі незгасаючого інтересу до подій на батьківщині приймає радянське громадянство, веде активну громадську роботу.
1952Здобуває третю премію на конкурсі молодих аргентинських живописців. Працює маляром у Торгпредстві СРСР і радянському посольстві в Аргентині. Разом з двома іншими художниками-емігрантами організовує майстерню декоративного розпису, виконуючи замовлення місцевого населення.
Стає вільним слухачем Інституту пластичних мистецтв, де досягає значних успіхів у навчанні.
1955Родина Грицюків приймає рішення повернутися на батьківщину. Дорогою Михайло відвідує Рим, кілька місяців живе у Відні, жадібно вбираючи враження від міста та його музеїв. В Україні родина зупиняється у Ківерцях під Луцьком, згодом отримує квартиру в Луцьку.
Робить невдалу спробу вступити до Київського державного художнього інституту. Не гаючи часу, подає документи до Київської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка, вступає в одинадцятий клас і відвідує заняття разом зі значно молодшими від себе учнями.
1956–1962Навчається на скульптурному факультеті Київського державного художнього інституту. Серед педагогів — Михайло Лисенко та Іван Макогон, уроки якого Михайло згадуватиме з особливою теплотою. В інституті, попри набутий в Аргентині фаховий досвід, доводиться повертатися до традиційних завдань на знання анатомії, до роботи з натури тощо.
Переживає складний період душевної боротьби через нові для себе, почасти негативні враження від радянського суспільства. У листі до коханої дівчини Адріани, яку Михайло полишив в Аргентині, він пише: «Тільки тут, у цій країні я зрозумів, що таке страждання і що таке життя»1. Дипломною роботою Грицюка стає скульптура «Рибалка» — ретельно виконана, втім позбавлена оригінального підходу до теми та її пластичної інтерпретації робота, що цілком відповідає тогочасним канонам українського радянського мистецтва.
1962Разом з Юлієм Синькевичем і Анатолієм Фуженком виграє всесоюзний конкурс на пам’ятник Тарасу Шевченку в Москві. Молодим, нікому невідомим скульпторам вдалося відтворити в монументальній пластиці один з найпереконливіших образів поета. Два роки потому відбувається урочисте відкриття монументу за участі М. Хрущова та інших державних і культурних діячів.
1964Стає членом Спілки художників УРСР, розпочинає виставкову діяльність.
1965–1969Співпрацює з Ю. Синькевичем і А. Фуженком: разом вони створюють меморіальний комплекс пам’яті героїв Мелітополя (1965), беруть участь у конкурсі на проект пам’ятника героям Брестської фортеці (1968), останньою їх спільною роботою стає проект пам’ятника жертвам фашизму, які загинули у Бабиному Яру (1969–1971). Надалі Грицюк і Синькевич працюють удвох: виконують проект пам’ятника розстріляним мирним громадянам у Чернівцях (1969), меморіал загиблим односельцям у с. Забороль на Волині (1969).
Кінець 1960-х — початок 1970-хДедалі більше уваги приділяє станковій скульптурі, шукаючи нову манеру виконання для реалізації власних тем і образів. У портретах дружини, Ернеста Гемінґвея, Сергія Параджанова та інших автор ще не наважується відійти від традиційної трактовки об’єму й зробити рішучий крок у напрямку увиразненої експресії, властивої його творам наступного десятиліття.
У співпраці з Ю. Синькевичем виконує пам’ятник трьом штурмам Перекопу, проект памятника на честь возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі, декоративний барельєф для готелю «Либідь» у Києві, а також погруддя Миколи Ґе, встановлене на його могилі у с. Шевченка на Чернігівщині.
Початок 1970-хОдним із перших станкових творів, де яскраво виявився неповторний авторський стиль Грицюка, стала скульптура «Іконописець. Феофан Грек». У наступні роки з’являються не менш переконливі образи Ігоря Стравинського, Бориса Пастернака, Мстислава Ростроповича. Остаточно окреслюється коло портретованих, які приваблюють скульптора найбільше: це видатні творчі особистості, які зробили важливий внесок у розвиток світової культури і мистецтва.
У співпраці з Ю. Синькевичем виконує пам’ятники радянським воїнам, що загинули у німецьких таборах «Грослазарет» на Хмельниччині (1971–1972) і «Хорольська яма» на Полтавщині (1972–1973).
Середина 1970-хСтворює скульптури, що їх згодом назвуть класичними, — «Артемій Ведель», «Портрет диригента Є. Мравінського», «Митець і його муза», «Троянда Чилі. Пам’яті Пабло Неруди», «Перемога» (не збереглася), «Пабло Пікассо» (встановлений у Тулузі, Франція), «Скрипаль Ґідон Кремер», «Портрет героя соціалістичної праці академіка М. Амосова», «Портрет О. Блока».
Дружина художника згадує: «Перед тим, як ліпити новий твір, Михайло Грицюк довго, іноді роками виношував задуманий образ. Робив багато ескізів, але творив швидко, на одному диханні, наче боявся розгубити все те, що відчував і збирався висловити»2. У співпраці з Ю. Синькевичем виконує пам’ятник визволителям міста Хмельницького від німецько-фашистських загарбників (1974–1975).
1975У Києві проходить спільна виставка творів Михайла Грицюка та Юлія Синькевича, яка стає резонансною подією в культурному житті міста. Роботи Грицюка спричиняють гострі суперечки як серед обивателів, так і серед колег.
1977–1978Останніми монументальними роботами, виконаними спільно з Ю. Синькевичем, стають декоративні скульптури «Прометей» у Прип’яті та «Надра» біля для будівлі «Южгипронефтегазпроект» у Києві, проект пам’ятника радянським воїнам-визволителям в Ізюмі (Харківщина) і два пам’ятники В. Леніну — у Прилуках (Чернігівщина) та Красилові (Хмельниччина).
Кінець 1970-хСтанкова пластика посідає головне місце у творчості Грицюка. Тоді з’являється «Балерина» — один з найвизначніших його скульптурних портретів, для якого позувала балерина й актриса Людмила Оскрет. Останньою роботою Михайла Грицюка стає «Портрет композитора С. Рахманінова».
1979Скульптору роблять невдалу операцію на нирках, внаслідок післяопераційних ускладнень він помирає 10 серпня у Києві.
1 Михайло Грицюк. Скульптура. Графіка: альбом. Київ. Довіра. 1996. С. 9.
2 Грицюк Н. Слово про чоловіка. 1989. Рукопис. С. 6.
